Творіннячко має назву "Спогади, які мене пов’язують з маленькою Батьківщиною"
Цікаво почути ваші думки з цього приводу:3
Власне, твір.
І ось – я сиджу перед цнотливо-білим електронним аркушем «Ворду» і вже 10 хвилин намагаюся придумати хоча б який-небудь початок для цієї роботи. Якось мені не дуже хочеться починати свою оповідь із заїжджених штампів на кшталт «Все на світі можна вибирати, сину, вибирать не можна тільки Батьківщину». Але ідея паклюжити електронний простір фешенебельною футуристичною маячнею також не дуже приваблює – як-ніяк про святе писати буду. Тож я вирішила обмежитися середньостатистичною першокурсницькою маячнею з претензією на глибокий зміст.
Ось уже майже місяць пройшов з того часу, як я працюю на каторжних роботах гранітних рудників науки. Занесло мене на філологічні терени невипадково. Бабуня моя (дай Іїсус їй здоров’я) ще змалечку пророкувала мені блискучу кар’єру мовознавця. «От уже язиката хвеська, хай їй грець! – буркотіла вона. – Ні, щоб іграшки свої прибрати, прописи закінчити, так вона тут перебендює мене. Мене!!! Ветерана праці, заслужену вчительку Гайсина, відмінника народної освіти! Ото, мала дівко, тільки попадись-но мені, як звезу по мордяці!..» Кінця цієї доволі емоційної промови я зазвичай не чекала. Дитиною я буда доволі вразливою та нервовою: тільки-но зачувши істеричні нотки High Wide Fall-у (виявляється, цій інтонації англомовні філологи придумали термінологічній відповідник – мабуть, їм також довелося на собі відчути праведний батьківський гнів) в голосі бабуні, я, ковтаючи сльози, бігла ховатися у шафу, щоб тихенько сіпатися і сьорбати носом уже там. Сиджу я поміж маминої новенької шуби та батьківського пальта, і, не забуваючи періодично витирати сльози у м’якеньке хутро, починаю такими словами проклинати своє життя, що навіть сантехніку дяді Колі на гадку не спадали.
Доленосне пророцтво бабуні збулось. Принаймні наполовину, адже я вступила до найпрестижнішого університету країни саме до Інституту філології. Тепер ось вчу, на яких говірках сваряться між собою баба Тома і Тьотя Ліда (найтиповіші представники мовців Північного наріччя), трохи граматики, трохи фонетики. І багато шведської, корейської, японської та латини. Читаю багато розумної літератури і молюся Всевишньому, щоб ті знання у мене залишились надовго.
І раз уже я почала вивчати філологію, то гріх буде не поглибитись в етимологію цього слова. Хоча тут особливо філологічним дайвінгом не займешся. Було собі слово «Батько». З великої літери, бо матріархат було замінено на патріархат ще на останньому періоді в істроії первіснообщинного ладу. Приєднали формотворчий суфікс «-щина» - і ось у нас вже з’явилось слово на позначення країни, що історично належить даному народові, а також рідного краю, місця народження тієї чи іншої людини. Рід цьому слову дали жіночий, і на тому спасибі.
Чоловіки у світі (принаймні, тій його частині, де панували індоєвропейські мови) настільки зміцнили свої позиції, що вирішили вкоренити семантичні відповідники не в одній, а багатьох слов’янських мовах. Ось тепер і маємо українське «Батьківщина», російське «отечество», шведське «fosterland» і англійське «Fatherland» (якому, до речі, більш феміністично налаштовані особи відвоювали жіночий відповідник «motherland»). З цим ми також розібрались.
Тепер приступимо до найпікантнішої частини моєї оповіді – власне самокопання та одкровення щодо того, що я вважаю своєю Батьківщиною. Для мене як фізичною, так і духовною найріднішою місциною є столиця України – Київ, яка функціонує як «Матір городов руських».
Народилась я в Києві за доволі пікантних обставин. А саме – маминого візиту до Києва. Тож не дивлячись на те, що на момент мого народження мої вельмишановні родичі мешкали за містом, я можу спокійно говорити про себе як про «киянку».
Виховувалась трохи батьками, трохи картоплею, бур’янами, яблунею і взагалі сільським хазяйством, яке розводила моя бабуня. Навіть якось приємно ототожнювати себе з великими українськими письменниками, як ось наприклад Олексанром Довженком, хто також немало часу провів у батьківських коноплях, тікаючи від баби Марусини. Не зважаючи на те, що я тікала не від Марусини, а Валентини, все одно зв’язок з багатою культурною спадщиною України відчувався.
Росла я типовою дитиною. Наново розбивала у кров щойно загоївшіся коліна, лазила по деревам, ловила метеликів… Пам’ятаю, ми часто-густо лежали на гамаках з дідусем (у кожного був свій, персональний). Дід курив і смажився на сонці, а я просто смажилась. І так ми лежали, доки бабуня не згадувала про наше існування і, лаючись, ішла за «Пантенолом», щоб оббризкати згорівших нас. Коїлося це все в селі Круглик. Звичайне було село: штук 12 вулиць, незачинені двері в хатах, у які нікому навіть на думку не спадало зайти і понишпорити. Да і красти було нічого – у нас навіть санвузла не було (про коштовності я взагалі мовчу) – з функціями умивальника прекрасно справлявся бак від бензину (звичайно, ретельно вимитий перед використанням!), а до туалету ходили в «нужник», як його величав дідусь. Це місце, як не дивно, я також згадую с теплотою в душі. Адже досі пам’ятаю, як вночі боялась туди ходити одна, і доводилося будити кого-небудь зі старших, щоб вислухати кілька недрукованих висловів і піти разом вивільнити накопичені за день запаси, по 100 разів перепитуючи «Ти ж мене не кинеш там одну?».
Функцію «туалетного поводиря» зазвичай виконувала бабуня і завжди спросоння буркотіла собі під ніс щось на кшталт «…А шоб тебе, дитино! За які це такі гріхи Бог мені послав таке наказаннячко?... Еееех, ну добре, аби тільки штанів не закаляла… Не наперешся на тебе білизни…»
Потім мене віддали до в школи в Києві, де на той час, уже оселилися мої батьки, придбавши невелику «двушку» коло ст.м. Дружби Народів. Це були чорні роки мого життя, які я стараюсь не згадувати, і якими я собі дуже докоряю. Була я дитиною на рідкість допитливою, прискіпливою та догідливою. Любила скаржитися на списування однокласників вчительці, була занадто активною на уроці, взагалі не мала друзів і взагалі сенс усього життя вбачала в навчанні. Тобто у віці 6-10 років я була квінтесенцією всього того, що зараз мене так дратує в людях. Ну і не дивно, що мені почали заздрити.
Зазвичай, люди намагаються здружитися з об’єктом заздрощів, щоб більше про нього дізнатися і стати більш на нього схожим. Так ось, ця закономірність мене обійшла стороною. Я була не просто об’єктом тихої ненависті, але й мішенню для привселюдного висміювання та морального приниження. Мабуть тому я не пам’ятаю шкільного життя взагалі. Ну хіба що випускний клас.
А взагалі в силу своїх психічних особливостей, я пробачила своїм однокласникам усі їхні гріхи, замолила в Ісуса всі свої, тричі перехрестилася, приклалася до чудодійної ікони Свято-Веденського монастиря, і пішла складати ЗНО. Якщо чесно, процес підготовки проходив у мене вельми типово: До травня місяця почитувала потроху матеріал, не забуваючи жалісливо звертатися до Всевишнього та інших вищих інстанцій з питаннями на кшталт «На біса ви мені послали цю кару?!».
Десь у десятих числах місяця я почала діяти за планом «не відкладай на завтра те, що відклав учора на сьогодні» і почала сумлінно вчитись. Очевидно, ця тактика спрацювала на всі 100, адже я здала тести на відмінно і набрала достатню кількість балів, щоб вступити до ВУЗу моєї мрії. Та ще й на бюджет.
До чого я все це веду. От, здавалося б, живу тільки 17й рік на цій планеті, і, на перший погляд, нічого з місцем мого народження мене пов’язувати не потрібно. Але чому ж в судинах розтікається те саме почуття ностальгії, коли ми повертаємося до місць, які носять у собі відбиток того чи іншого певного спогаду? Чому ж ми радіємо перемозі представників саме нашої країни на міжнародних конкурсах, і кричимо «Забашляв!» або «Йому просто пощастило!» тим, хто був кращим за нас на тих же самих заходах? Так багато питань, і, чесно кажучи, я і сама на них відповіді не знаю. Проте ризикну зробити одне припущення.
Одне лише наше народження на цей світ тонесенькою синьо-жовтою ниточкою прив’язує нас до нашої країни. І чим більше ми проживаємо на цій землі, тим більшою стає кількість отих ниточок, що прив’язують нас до Батьківщини. Ви чули про «ефект метелика». Ось це його певне відображення. Поки ниточка одна-однісінька, вона слабка. Її розірвати неможливо, проте перекрити нитками іншого кольору не дуже вже і важко. Але з плином життя самотня ниточка перетворюється у вишиванку з яскравим синьо-жовтим візерунком. А таке вже не перекриєш нічим.
Щоб не забирати у Вас багато часу, що МОЯ маленька Батьківщина – це все, що мене оточувало на момент формування моєї свідомості (яка не перестає формуватись і зараз): ліс коло хатки в Круглику, гамак, бур’яни, школа, «синя» лінія метрополітену, кіоск з кавою коло університету – все це на мене певним чином вплинуло. Симбіоз Великої столиці України і села, назва якого ледь-ледь майоріє на карті нашої країни, виплекав мене такою, якою я є. І, проживши такий проміжок часу на цій території, починаєш розуміти, що вже тільки цим ти заключив з Україною таємну й непорушну обітницю. І це вже не зміниш ніяк